На Майдані Незалежності проводилася акція протесту, в якій взяли участь близько п’яти тисяч осіб.
«Федерація профспілок України провела на Майдані Незалежності акцію протесту проти бідності, приурочену до Міжнародного дня боротьби з бідністю.Перед присутніми виступили глава ФПУ Василь Хара і представники обласних організацій профспілок. Учасники акції прийняли резолюцію-звернення до керівництва країни. Після мітингу протестуючі колоною пройшли до будівлі Кабінету мініс трів України біля якого провели півгодинний пікет», - так про цю подію пишуть українські ЗМІ, зокрема Інтернет-видання «gazeta.ua» (
http://gazeta.ua/index.php?id=312226).
Оскільки я була не лише очевидцем, але й співучасницею всього цього дійства, хочу розповісти, як все відбувалося насправді. Якщо хтось думає, що люди на Майдані з ранку до першої «протестували проти бідності» за переконаннями, на голому ентузіазмі, то він глибоко помиляється.
Ціна одної переконаної душі – шістдесят гривень. В мережі Інтернет на сайтах з вакансіями останнім часом можна було зустріти об’яви такого типу: «17 октября на майдане будет проводится митинг-празник. нужно будет постоять на майдане 4 - 6 часов, орплата 15 грн/час. Кого заинтересовало присылайте свои ФИО, и моб тел на kotler2007(собачка)mail.ru».Це був перший мітинг у моєму житті. Одногрупниці запропонували приєднатися до їхньої четвірки – за шістдесят гривень (на тіло) взяти участь в акції з гучною назвою «Міжнародний день боротьби з бідністю». Інформація про дану роботу була знайдена на job.ukr.net. Організатор, а точніше «брігадір», на ймення Вова закликав усіх, хто має можливість, приєднатися до акції сімнадцятого жовтня. Місце зустрічі – метро Арсенальна. Час зустрічі – восьма година ранку. Субота – вихідний. Винагорода – шістдесят гривень. Я вирішила не втрачати можливості заробити на новенький лореалівський лак для нігтів або олівець для очей
О восьмій на Арсенальній зібралося близько трьохсот осіб. Ми з дівчатами підійшли до так званого «брігадіра» Вови. Він тримав у руках список, проте записувати учасників не поспішав. Вова наказав усім вистроїтися в шеренги по п’ять осіб і прямувати до Майдану. Керувати натовпом Вові допомагав Артем. Обидва хлопці (приблизний вік – 23-25 років) були мало схожі а киян – стиль мовлення «суржик» яскраво характеризував своїх носіїв. Вова і Артем відмовилися називати ім’я замовника мітингу. Також «брігадіри» не вказали, яка з партій стоїть за акцією «Бєдності – нєт!». Колона учасників попрямувала до Майдану, потім – до ЦУМа, потім – знову до Майдану. Дорогою ми зустріли близько десяти таких живих колон, які подібно нам «променадили» від Майдану до Хреста, від Хреста до ЦУМа. Врешті-решт нас «погнали» на Майдан.
З трибуни до людей зверталися чинні члени (з неприємним донецьким акцентом) Федерації профсоюзів України. Час від часу на сцену виходив якийсь рок-гурт і співав агресивну псевдо-патріотичну пісню, написану на до болю примітивний заїжджений мотивчик. Старі бабці і дідусі-бомжі стомлено махали важкими символічними біло-блакитними (отут варто замислитися!) прапорами. Дівчатка-студентки розносили дешеві газетки ФПУ, виконані майже на туалетному папері з аналогічною інформацією, закликами і обіцянками. Згодом уся маса під керівництвом «бригадирів» рушила до Кабміну. «Півгодинний пікет установи. Усім по шістдесят рубасів і варто гуляти», - можна було прочитати на обличчях учасників акції, більшість з яких була студентами.
Дванадцята година. Мітинг завершено. Залишилося лише отримати свою винагороду. Натовп потрохи розсмоктувався – ділився на групи (200-300 чоловік) і розходився. Вова наказав нам сформувати шеренгу. Таким чином, ми простояли близько півгодини. Потім «брігадір» повів свою групу до стадіону ім. Лобановського. За словами Вови саме тут мала відбутися зустріч із загадковим замовником. Вова і Артем час від часу підбігали до дороги і шукали поглядом (або принаймні робили такий вигляд) довгоочікуваного замовника.
Перша година дня. Вова таємничо зникає. Артем намагається зателефонувати Вові, який за іронією долі знаходиться поза зоною досяжності. Натовп ще сподівається побачити свої чесно зароблені шістдесят гривень.
Тринадцята десять. До Артема підходить білявий чоловік і натовп рушає до філармонії. Тут, за словами білявого, має з’явитися замовник.
П’ятнадцята година дня. Замовника й досі немає. Білявий наказує нам розділитися на десятини. Один з десяти, за словами білявого, отримає незабаром кошти і розділить їх. «Керуючі» десяткою рушають за білявим до метро Арсенальна. Минає година. Решта підтягуються на Арсенальну. Білявий і Артем повідомляють, що замовник ще не з’явився. Натовп потрошки розходиться…
П
’ята годна вечора. На Арсенальній з’являється група людей. Вони кажуть, що їхні «брігадіри» десь на Печерську залізли в машину, в якій нібито повинна була бути з/п, з метою забрати гроші і зникли в невідомому напрямку.
Шоста година вечора. Під’їжджає міліцейська машина. Білявого саджають в автомобіль і везуть у відділок. Найстійкіші мітингувальники прямують до відділку, в який, за словами міліціонерів, везуть білявого. Подальша доля білявого невідома. На вході у відділок міліціонер зауважив, що нікого не привозили і він не знає анічогісінько. Якщо зважати на слова очевидців, то можна впевнено сказати, що вся акція – це ідеально сплановане дійство. Вся народна маса ділилася на колони, маршрут яких був попередньо продуманий. Якби люди прийшли на акцію окремішньо, структура була б відсутня. Кожною колоною керували не лише «брігадіри» – за діями людей суворо слідкували люди з раціями і з пов’язками на рукавах «черговий» або «первый». Замовити людей – замовили. Організувати акцію – організували. Провести акцію – провели. А хто ж буде платити?
Нема нічого дивного і ганебного в тому, що подібні мітинги основані не на суспільних началах. Пересічний українець мусить платити за ВСЕ: за освіту, за медицину… То чому ж цей самий українець не має права отримувати гроші за ВСЕ?
Хто ж був справжнім ініціатором цього масштабного «кидалова»? Чому українські ЗМІ не розголошують реальні подробиці акції «Бедности – нет!»? Фахові журналісти знімали розв’язку мітингу на приховані камери, записували коментарі учасників на диктофони. Чи оприлюднять працівники ЗМІ цю дорогоцінну інформацію? Під якою призмою будуть висвітлені події акції і чи будуть вони висвітлені взагалі? Телеканали поки що мовчать…
На даний момент, визначити особу, яка «кинула» учасників мітингу, досить складно. Існує багато версій і припущень. Велика кількість учасників акції вважає, що винуватцями є саме «брігадіри», які взяли кошти у замовника і не поділилися зі своєю командою мітингувальників. Гроші – спокуса велика. Проте така версія цілком примітивна. Можна також припустити, що сама Федерація Профсоюзів України замовила «бригадирів», заплатила їм кругленьку суму і за їх допомоги «кинула» народ.
ПФУ – підконтрольна організація Віктора Януковича. Чи стали б «регіонали» йти на такий ризик перед вборами? Навряд чи, адже на передвиборчій кампанії не можна економити. Можливо опоненти «регіоналів» спланували цю «акцію-кідалово». Підкупні «брігадіри» стали чудовим «орудієм» в руках тих, хто протистоїть біло-блакитним. Звичайно, що знімати провину з плеч організаторів не можна.
Навряд чи учасники акції коли-небудь дізнаються, хто так жорстоко розіграв їх в Міжнародний день боротьби з бідністю. Навряд чи мітингувальники отримають свої шістдесят гривень. В цей день найспритніші за рахунок інших набили свої кишені, а бідні студенти захоплено спостерігали, як біля стадіону ім. Лобановського майбутні подружжя (часто – молода дівчина і чоловік років 40-60) виходили з дорогих лімузинів. Представникам студентства залишалося лише розійтися по своїх «общагах», жувати черствий хліб з майонезом і мріяти.В черговий раз ми побачили, як в нашій країні ті, хто мають хоч крихту влади, борються з бідністю. Вони сказали: «Бєдности – нет!», одурили купу людей і збагатилися.
За шістдесят гривень тисячі людей ладні стояти на морозі… Масово «кинути на гроші» сотні, а може, й тисячі людей-бідняків в Міжнародний день боротьби із бідністю – хіба не занадто метафорична подія?
Це зав’язка цілої передвиборчої кампанії. Як будуть розгортатися подальші мітингувальні події – злободенне питання.
Особисто для себе я зробила висновок, що, якщо я й колись відвідаю Майдан, то не на засадах меркантильного інтересу, а на засадах власних переконань.